Вікі Conan
Advertisement

І

Немов листок, розбуджений весною,

Який охопить осені вогонь,

Віддать судилось долею складною

Обранцю пломінь серденька свого.

ІІ

Коли коштовностей жадібно блиск

Ти в Мертвім Місті зором поглинала,

Я заздрості відчув у серці стиск, -

Неначе став хтось третій поміж нами.

ІІІ

Чи ж тільки сон від лотоса явивсь?

Будь проклятий, бо вкрав життя утіху,

Безсилля мить була смертельним лихом,

Коли мій ножик кров’ю не упивсь,

А меч лишивсь не вийнятий із піхов.

ІV

Тінь оповила його чорна щільно,

Чорнії зуби ощирились грізно,

Ніби вода, кров текла без вгавання,

Та понад смерть моє квітло кохання.

Із небуття я змогла відродитись,

Щоби на поклик його появитись.

Advertisement